До 75-річчя визволення України. Останній удар на Дніпрі

До кінця 1943 року майже вся  лівобережна частина території України була визволена Червоною Армією від нацистських загарбників. В руках ворога на лівому березі Дніпра в районі міста Нікополя ще залишався утримуваний ним плацдарм протяжністю по фронту 120 кілометрів і глибиною 35 кілометрів. Гітлерівське командування всіляко намагалось зберегти за собою цей важливий в економічному відношенні  регіон видобутку марганцевих і залізних руд. Німецький полководець генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн у своїй книзі спогадів «Утерянные победы» згадував сказані Адольфом Гітлером на нараді в штабі групи армій «Південь» слова: «Щодо нікопольського марганцю і його значення для нас, то це  взагалі не можна передати словами. Втрата Нікополя означала би кінець війні!». Тому тут поспішно велось будівництво потужних оборонних споруд. Перша лінія оборони включала три ряди траншей і окопів, прикритих дротовими загородженнями та мінними полями. Всі значні висоти і населені пункти, що знаходились поблизу передньої лінії, були перетворені ворогом  у майже суцільні добре підготовлені в інженерному відношенні та уміло зв’язані між собою вогнем опорні пункти.

Протягом 100 днів у листопаді-грудні 1943 року і січні 1944 року передовими частинами 4 Українського фронту було проведено 6 бойових операцій по ліквідації цього плацдарму. Радянські війська несли від цього чималі втрати, та добитись значних успіхів в умовах несприятливої погоди, інших непередбачених чинників не вдавалось. Тому перед  командуванням постала нагальна задача більш детально розкрити систему оборони ворога. В один з останніх січневих днів 1944 року в розташування 109 гвардійської стрілецької дивізії 5 ударної армії прибули високі військові командири. Перед цим  протягом декількох останніх днів по всій ділянці фронту не було захоплено жодного німецького полоненого, який міг би дати важливі відомості стосовно оборони. Тоді й було заплановано проведення  значної розвідувальної операції з виходом у тил ворога. Виконання цього завдання було покладено на 105 окрему гвардійську розвідувальну роту, в якій у той час служив призваний до лав захисників Вітчизни наш земляк, уродженець села Времівка червоноармієць О. Д. Портянко.

Під прикриттям нічної темряви і снігової заметілі бійці в білих маскувальних халатах рушили до ворожих позицій. Коли до передніх німецьких траншей залишалась зовсім  мало,  розвідники стрімко кинулись в атаку. Пролунали автоматні черги, вибухи гранат. Через декілька хвилин в бій вступили стрілецькі підрозділи прикриття і мінометні батареї. Поки гітлерівці намагались розібратися з обстановкою, радянські воїни вже виконали першу частину поставленої задачі – подолали передній край оборони. Так само рішуче діяли вони і надалі, перебуваючи вже в німецькому тилу. Вранці наступного дня рота вийшла до своїх в обумовленому місці – біля села Красного Херсонської області. З собою розвідники вели 15 полонених німців, у тому числі кількох офіцерів. Як згадував Олександр Дем’янович, тут їх чекала несподіванка. Зморені, розгарячені боєм, а деякі ще й поранені, бійці неквапливо входили до населеного пункту. Розвідників зустрічали звуки музики – це оркестр їх стрілецького корпусу, вишикувавшись вздовж вулиці, виконував для них урочистий марш. Всі учасники зухвалої розвідувальної операції були відзначені державними нагородами. Медаль «За отвагу» в свої 18 років одержав і наш земляк.

30 січня 1944 року, тобто 75 років тому, спільними злагодженими діями війська 3 і 4 Українських фронтів розпочали Нікопольсько-Криворізьку наступальну операцію. Через місяць жорстоких, кровопролитних боїв вона успішно завершилась – ворожий плацдарм на лівому березі Дніпра перестав існувати, для економіки Радянського Союзу були повернуті Нікопольський і Криворізький промислові регіони, були створені  хороші передумови для наступу на півдні країни. І головне –  продовжувалось визволення України від окупантів.

А. Бобир.