До Дня скорботи і вшанування жертв війни в Україні. Теплим недільним ранком…

Мабуть, у багатьох, якщо не у всіх представників старшого покоління, навічно в пам’яті закарбувались знамениті пісенні слова, які були широко відомими на всіх просторах, у всіх куточках великої держави: «Двадцать второго июня  ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война». Коли того ясного недільного дня з гучномовців пролунало офіційне повідомлення Радінформбюро про віроломне вторгнення німецько-фашистських військ на територію Радянського Союзу, всім стало зрозуміло, що життя країни і суспільства, життя родин і людей розділилось на дві частини - до і після.

В перші ж дні після початку війни, яка потім справедливо одержала назву Великої Вітчизняної, військкоматами Великоянисольського і Старокерменчикського районів на захист Батьківщини практично з усіх наших населених пунктів було призвано і направлено в діючу армію значну кількість військовозобов’язаних громадян – вчорашніх працівників сільськогосподарського виробництва, промисловості, медицини, будівництва, освіти, культури, торгівлі. Ніхто з нових призовників тоді навіть приблизно не знав, та й ніяк не міг знати, скільки часу буде палахкотіти ця смертоносна воєнна пожежа. Це вже потім допитливі історики, дослідники скрупульозно підрахували, скільки днів продовжувались бойові дії, скільки було знищено танків, літаків, іншої військової техніки, скільки було зруйновано населених пунктів, підприємств, який збиток нанесено економіці воюючих сторін тощо. Що ж стосується фактичних  втрат військовослужбовців і мирного населення, то полеміка по цьому питанню триває і досі..

В скорботному переліку наших загиблих земляків, дані про яких поміщені в 10 томі Донецької обласної Книги пам’яті України, налічується близько 300 осіб офіцерського складу (це приблизно 4 проценти від загальної кількості), які в більшій чи меншій мірі були знайомі з військовою справою. Крім того, ще деяка частина наших односельців проходила тоді строкову військову службу, тобто вони також мали навички поводження зі зброєю. Але чимало було і таких призовників, що нерідко практично без будь-якої первинної військової підготовки вступали в бойові дії, тому і несли невиправдано великі людські втрати (зокрема, при прориві потужних оборонних укріплень ворога на річці Молочній, при ліквідації Нікопольського плацдарму). Прикрою несправедливістю минулої війни є те, що значна кількість  захисників Вітчизни - уродженців і колишніх жителів великоновосілківської землі числяться як пропалі безвісти, тобто місця їх вічного спочинку так і залишаються невідомими.

Та як би там не було, всі вони - полеглі в боях, померлі від ран, закатовані в концтаборах разом з тими фронтовиками, що потім повернулися до рідних домівок для подальшої мирної праці, спільними беззавітними зусиллями при дієвій самовідданій допомозі  трудівників тилу зробили це – визволили свою землю, свою країну, а також держави Західної Європи від загрози нацизму. Тому і заслуговують такі люди на  всебічну повагу суспільства, на увічнення, вшанування  і пам’ять поколінь.

А. Бобир.