Пам’ять Афгану

Остання військова колона зі складу обмеженого контингенту радянських військ в  Афганістані  на чолі з командуючим 40 армією генералом Борисом Громовим  перетнула міст через прикордонну річку Аму-Дар’я 15 лютого 1989 року, тобто вже 30 років тому. Разом з усіма військовослужбовцями, перебуваючи за кермом вантажного автомобіля КамАЗ, назавжди полишав землю багатостраждальної мусульманської держави і наш земляк Валерій Переварюха.

Після 8 класів Старомлинівської середньої школи №2, бажаючи піти по батьківському хліборобському шляху, хлопець став навчатись у тодішньому Великоновосілківському сільському професійно-технічному училищі  №154, де готували трактористів-машиністів широкого профілю. Потім деякий час працював за одержаною спеціальністю у місцевому колгоспі імені Калініна, звідки згодом за направленням районного військкомату поїхав вчитись в Ольгинській автомобільній школі. А тим часом підійшла пора виконувати громадянський конституційний обов’язок по захисту Батьківщини.

Після призову до лав Радянської Армії Валерія направили  в Середньоазіатський військовий округ до міста Фергана у повітряно-десантні війська. Проходячи там навчання в учбовому підрозділі (до речі, разом з теперішнім народним депутатом України С. М. Сажком), він уже знав подальше місце армійської служби. Так весною 1988 року наш земляк ступив на афганську землю. Служив у районі столичного міста Кабул, де була розташована головна база постачання радянських військ у цій країні. Закріплена за нею колона потужних важковагових автомобілів періодично на афганській стороні від кордону завантажувалась доставленими з території Радянського Союзу необхідними вантажами.  Після комплектування  на базі вони розвозились по заставам в різних місцях Афганістану, зокрема Баграм, Файзабад, Панджшер, Саланг, інші об’єкти. Рядовий Переварюха на КамАЗі у складі невеликих автомобільних груп перевозив в основному боєприпаси, продовольство. Інколи автомобілісти зазнавали гранатометних, кулеметних, автоматних  обстрілів моджахедів.

На початку лютого наступного року почалось почергове виведення радянських військ з цієї країни. Під час пересування автомобілів по афганській землі до Аму-Дар’ї, коли до неї залишалось півсотні кілометрів, колона була обстріляна і Валерій одержав поранення в ліву руку. Товариші нашвидкуруч перев’язали рану і рух до кордону продовжився. Тільки вже на радянській території пораненого відправили до медичного закладу. Лікувався спочатку в Середній Азії, потім у військовому госпіталі в місті Подольськ Московської області. Після завершення лікування армійська служба для нашого земляка закінчилась.

Прибувши на батьківщину в село Орлинське недавній військовослужбовець оддержав III групу інвалідності – ось таку своєрідну і гірку пам’ять на все подальше життя  залишив по собі Афган. Працював у старомлинівському сільгосппідприємстві, виховував дітей, займався домашнім господарством. Вже чимало часу Валерій Петрович є приватним землевласником, самостійно хазяйнує на землі і вирощує сільськогосподарську продукцію. Бере участь у діяльності районної організації Спілки українських ветеранів Афганістану, часто зустрічається з бойовими побратимами. Словом, був і залишається воїном, громадянином, товаришем, трударем і патріотом.

А. Бобир.