Діти і війна

Наприкінці травня 1941 року Володі Мойку з Великого Янисоля виповнилось 9 років. Він закінчив два перших класи  однієї з початкових шкіл села і чекав зустрічі із своїми шкільними товаришами уже в наступному навчальному році.  А зараз радів теплій літній сонячній погоді і разом з друзями-ровесниками, яких в той час було чимало, насолоджувався безтурботним дитинством.

Вранці у неділю 22 червня він на прохання матері заліз на вишневе дерево, щоб нарвати вже спілих ягід для вареників, бо цього хотіла вся родина, особливо Володимир, а також  менші брат і сестра. Поснідавши, з іншими хлопчаками пішли в напрямку лікарні, де був хороший плодоносний фруктовий сад і де можна було нарвати хоч і не стиглих, але смачних для малечі яблук. Потім, скупавшись у річці, потягнулись за людьми, що чогось прямували до центральної частини села. Згодом із гучномовця, що висів на високому стовпі, селяни почули страшну звістку – почалася війна з Німеччиною. Це вдома підтвердив і батько, який повернувся з  колгоспу «Герзамет», де після закінчення райколгоспшколи працював рахівником. Діти не розуміли, що ж сталось, але бачачи  посмутнілі обличчя батьків, відчували якусь загрозу.

   Невдовзі глава сімейства добровільно пішов захищати Вітчизну і десь там, на  кривавих шляхах війни, пропав безвісти. Сім’я з трьома маленькими дітьми залишилась наодинці із своїм горем. Малолітній Володя часто ходив до ближньої річки, щоб наловити якоїсь риби для їжі, збирав сухий бур’ян, хмиз для печі. За два роки тимчасової окупації чимало довелось пережити – бідувати, недоїдати, замерзати. Але життя тривало і дитинство також. Хлопчаки продовжували гратись у свої дитячі ігри, часто бешкетували, але в суперечки і інциденти з чужинцями-військовослужбовцями намагались не вступати.  

Якось ввечері Володя підібрався до одного з ворожих вантажних автомобілів, щоб викрутити з підфарника лампочку незвичної форми. За цим заняттям його запримітив черговий охоронець. Він так стусонув хлопчину каблуком важкого підкованого солдатського чобота, що це добре пам’ятається до цих пір. Незважаючи на біль, Володимир стрімголов кинувся у ближні кущові зарослі і автоматна стрілянина навздогін його налякала, але не завдала біди.

З радістю зустріла родина Мойків воїнів Червоної Армії, які принесли визволення від чужоземних загарбників. Відновилися  шкільні заняття, які поєднувались у Володі з  допомогою матері по господарству, у вихованні менших дітей. Важкувато проходило для них післявоєнне життя-буття, але душі зігрівала надія на краще і підтримка суспільства та трудового колективу сільгосппідприємства. Щоби більше допомогти родині, довелось юнаку раніше розпочати самостійну  трудову діяльність. Все це чітко закарбувалось у пам’яті нашого вже 88-річного односельця і часто проходить перед очима.

А. Бобир