ЖИТТЄВА НИВА ЄВГЕНІЇ ГУРАЛЬ

9 вересня 90-річний ювілей відзначила Євгенія Степанівна Гураль. Уродженка Вінницької області, вона вже 60 років живе в селі Мирне, чверть століття пропрацювала в радгоспі «Перебудова». У цей день до ветерана праці завітали з поздоровленнями і подарунками голова ФГ «Перебудова В» С.В. Головко, представник Піддубненської сільської ради О.І. Островська та дівчата з гурту «Мальви» Мирненського сільського будинку культури.

«У ЖИТТІ – як на довгій ниві» -- кажуть у народі. Всього було на життєвій ниві Євгенії Гураль: раннє сирітство, голод, холод, війна. Були і радощі , та найбільше було праці.

Євгенія зростала в сім'ї, де було четверо дітей. Мама працювала в колгоспі дояркою, батько – механізатором. Коли дівчинці виповнилося сім років, трагічно загинув, прямо у полі, батько. А далі – війна. В селі залишилися старі люди, жінки та діти, які були у той час основною робочою силою..

«Замість навчання в школі, -- згадує Євгенія Степанівна, -- ми, діти, працювали в полі. Збирали скошену пшеницю в мішки, складали їх на гарбу і везли   на тік до молотарки. Я й зерно віяла, і буряки з мамою полола, які восени збирали і везли до залізниці, звідки їх відправляли на цукровий завод, і корів доїла… В 1947-му пережили сильний голод. І оскільки село не було паспортизоване (селянам не видавали паспорти, щоб таким чином закріпити у колгоспі), виїхати нікуди не могли. Було дуже важко. На роботу ходили з мискою і ложкою, там давали трохи бульйону і шматочок хліба. А в 1948 вже все вродило і жити стало легше»

Паспорт Євгенія Степанівна одержала лише на початку 50-х,  коли почала працювати прибиральницею в школі. І незабаром поїхала до брата на Донбас, де той навчався в Макіївському училищі. Місто сподобалося, тож вирішила переїхати сюди на постійне життя. Влаштувалася на шахту, де познайомилася  з майбутнім чоловіком. Удвох створили сім’ю. Та в житті молодої сім'ї мало не трапилася біда: на шахті сталася аварія і чоловік Євгенії ледве не загинув. Ця подія змусила подружжя переглянути життєві плани і спонукала на переїзд у село Карла Маркса, куди давно кликали приятелі.

Ось так Євгенія Степанівна повернулася до сільського життя. В радгоспі «Перебудова» працювала на різних роботах – в полі, в саду, а в останні роки --  дояркою на фермі. Трудилася добре, за що має Почесні грамоти. Не раз фото Є С. Гураль розміщали на Дошці пошани радгоспу. Її трудовий стаж у господарстві налічує чверть століття.

Понад тридцять років вона на пенсії. Відійшов у вічність чоловік, і Євгенія Степанівна проживає сама. Діти, син і дочка, живуть у Бердянську, мають свої сім’ї, а вона – трьох онуків і двох правнуків. Діти навідують (от і на ювілей всі поприїжджали), кличуть до себе, та Євгенія Степанівна відмовляється.-- вдома їй спокійно і затишно. Довга нива її життя пролягла з Вінничини на Донеччину і міцно пов’язана з селом, яке  стало для неї рідним, де пройшли її кращі роки, де виросли діти і де так багато трудилися її руки.  

Записала В.Бадіна, директор СБК.